Парубілі казаков красниє бандіти

Такою фразою підсумував питання про Крути  ведучий шоу «Таксі», яке йшло по телевізору років 10 тому. Так ця думка в голові і відклалась. Як тільки бій під Крутами не називали: зрада, котьол, злив. Три сотні голих та босих студентів кинули в холодні окопи без зброї – бо могли. Народна лірика підтримала ідею – варто згадати хоча б «Пам’яті тридцяти» Тичини.

Українці люблять жалітися. Ми співаємо думи, репостимо зраду, фокусуємось на негативі. Ми говоримо про Голодомор, Чорну раду та дев’яності. Спроби відновлення державності – лише випадковість у нескінченній черзі невдач. Фокус – на поразці, а не на перемозі.

Поразка, як національна ідея, не працює. Ізраїльтяни збудували сильну державу посеред пустелі, тому що вірили в неї та були готові боротись. В кожному куточку країни – пам’ятники та монументи солдатам, що загинули. Героям, що віддали життя і захистили країну.

Історичний фокус формує сучасність. Ми і зараз обираємо негатив та зраду. Голосуємо за популістів, ховаємо реформи ще в їх зародку та репостимо погані новини. Знаємо, що «всі вони однакові» та «за нас вже вирішили». Відмовляємося від громадянських обов’язків, тому що так простіше. Американці полетіли на Місяць не тому, що це просто, а тому, що це складно. Тому що заради цієї мрії вартувало боротись та працювати.

Крутяни мали мрію – Україну. Простіше було дезертирувати, здатися, але мрія вимагала боротьби. Один день бою під Крутами подарував українській дипломатії час. Завдяки цьому УНР була визнана Центральними державами після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 року.

Крутяни виконали свою місію в усіх сенсах. У тактичному – зупинили наступ більшовиків на 4 дні, у стратегічному – подарували УНР незалежність, в історичному – дали приклад мужності та боротьби для майбутніх поколінь.

Скільки себе пам’ятаю, пластуни на річницю бою їздять до станції. З нами – кілька десятків підлітків. Після короткого церемоніалу йдемо до музею. Хтось дивується, коли дізнається, що крутян було не 300, а студентів серед них було ще менше. І вони мали кулемети та бойовий потяг. І не всі загинули. І загинула навіть не абсолютна більшість.

Вирушаємо до лісу дорогою, узводж якої 101 рік тому тягнулись крутянські окопи. В лісі граємо у тематичні ігри: захоплюємо прапори, гасимо вогні суперників, трапляються і легкі елементи боротьби між учасниками. Діти бавляться, придумають переможні тактики, бігають по коліна в снігу та зривають одне з одного переможні стрічки.

«Ти вбитий, – кричить хтось із натовпу, – біжи відновлюйся!». Щоб знову приєднатися до гри, юнаки підбігають до організаторів та відповідають на запитання про бій або Пласт. Відповів правильно – отримуєш стрічку назад і біжиш допомагати команді. Щось прослухав чи забув – питаєш в товаришів. До кінця гри більшість юнаків переповідають одне одному правильні відповіді. Так закріплюється почуте в музеї.

Починає сутеніти, мокрі та втомлені пластуни повертаються до меморіалу. На церемонії закриття один з юнаків складає пластову присягу – найважливішу обіцянку у житті пластуна. Товариство робить фінальне фото та розсідається по автобусах.

Ми їдемо на Крути, щоб навчитись пишатися та надихатися. Говорити про Крути в ключі гордості, мужності та готовності до виклику.

Ми їдемо на Крути, щоб навчитися вірити в перемогу та діяти. Тому що це – вибір сильного, тому що саме собою не станеться.

А найголовніше – ми їдемо, щоб змінити дискурс. З пропащого на переможний. Не тільки історії цього бою, але і всього українського суспільства.

[twentytwenty] [/twentytwenty]

Андрій Скробач, Андрій Чеберяк, Антон Суровий

Текст – Андрій Чеберяк, ЛЧ, фото – Андрій Скробач