Exit

Посол Канади в Україні за італійським обідом хоч і часто жартує, втім, дає об’єктивну оцінку стану, в якому перебуває країна, називає головну відмінність українців від канадців, а потім не втримується і каже все, що думає про квартиру Лещенка

До київського ресторану Бассано ведуть довгі широкі сходи, схожі на Потьомкінські в Одесі. Піднімаючись ними, Роман Ващук, посол впливової, успішної і прихильної до України Канади, ледь загледівши НВ, приязно усміхається і махає рукою — майже так, як це роблять президенти, сходячи з трапа літака.

znimok-ekrana-2016-09-28-o-15-02-32Вмощуючись за стіл на терасі, звідки відкривається приголомшливий вид на костел Святого Миколая з його готичними стрілчастими вежами і шпилями, Ващук зізнається, що дивовижна панорама — це лише одна з кількох причин, через які він обрав для обіду з НВ цей заклад.

Ресторан Бассано архітектурно є частиною бізнес-центру Торонто Київ, спільного українсько-канадського підприємства, в якому Ващук бував не раз. “Ми тут святкували День Канади”,— згадує посол.

— Коли я вперше приїхав до Києва у 1990‑х, якраз йшли перемовини з приводу цього проекту,— занурюється у спогади Ващук, який в цей час працював радником у канадському посольстві в Києві.— Для його здійснення потрібно було 20 років.

“Це добре ілюструє українські “нюанси”,— іронічно зауважує він.

Також посол Канади зізнається, що має “нездоровий потяг до макаронів”, отже його надихає італійська кухня, на якій спеціалізується ресторан. Втім, обідатиме тут він вперше. Поки ми вивчаємо меню, над столом панує тиша.

— Чим відрізняються фетучіні з морепродуктами і фрутті де маре? — нарешті запитує офіціанта Ващук.

Почувши відповідь, він знову замовкає ще на кілька хвилин і нарешті визначається з вибором — салат із зелені, помідорів, кедрових горіхів і пармезану.

— А після нього тоді ці фетучіні,— додає Ващук.

Для себе я обираю спагеті карбонара.

Канадський посол добре володіє сьома мовами, зокрема й російською, але інтерв’ю НВ принципово дає українською та наполягає на публікації без перекладу. Так він хоче підтримати україномовних громадян, можливості яких читати якісну пресу в Україні, на думку посла, доволі мізерні.

Тим більше, що Ващук блискуче володіє українською мовою — принаймні її “діаспорським варіантом”. Він етнічний українець, чиї батьки емігрували до Країни кленового листа після Другої світової війни. Його дипломатична кар’єра почалася у 1987 році, і з того часу він багато працював за кордоном, зокрема у Києві, Берліні і Белграді. А в жовтні 2014‑го очолив канадське посольство в Україні.

— Що ви думаєте про перебіг подій в Україні сьогодні? — для початку запитую я.

Ващук вказує на склянку з водою і нагадує відому приказку про те, що оптиміст бачить склянку наполовину повною, а песиміст — наполовину порожньою. Сам він вважає, що українська склянка повна навіть більше, ніж наполовину.

— Усього лише за два роки відновити обороноздатність країни в умовах, коли ми, західні партнери, надавали лише нелетальну допомогу, — це вражає,— каже Ващук.

Щоб показати, що він добре розуміє ситуацію, посол згадує воєнну операцію Канади в Афганістані, яка, за його словами, висмоктала з його держави чимало кисню, хоч і проводилась за 12 тис. км від кордонів Канади.

— Звичайно, війна не виправдовує недоліків управлінських рішень,— посол знов вертається до України. Він тут же перераховує головні проблеми, яких українській владі не вдалось позбутися: відсутність верховенства права, незрозумілість судових рішень, непрозора прокуратура.

Ці речі, вважає він, є каменем спотикання і для іноземних інвесторів, коли вони “чухають потилицю”, роздумуючи, інвестувати в Україну чи ні.

— Сприймати контракт як папірець, початковий етап багатоходової гри, після підписання якого ти три наступних роки з усіма домовляєшся, нікому не усміхається,— Ващук відверто говорить про те, з чим стикається іноземний бізнес в Україні.

Утім, на початку вересня один з двох найбільших канадських інвестиційних фондів викупив 10% Астарти, найбільшого виробника цукру в Україні, з можливістю пізніше докупити ще 20%.

— Інвестори “з глибокими кишенями” розглядають можливості інвестування тепер майже щотижня,— зізнається Ващук.

Однак для них, та й будь-кого із західного світу, Україна — суцільний ребус. Посол згадує свого колегу з Польщі, який приїхав до України і весь час дивувався, що тут, у бідній країні, де пересічна людина має € 200 доходу, де проходить АТО і якій допомагає весь світ, набагато більше власників iPhone, ніж у Польщі.

Сам Ващук пояснює цей український феномен тим, що в країні процвітають корупція та контрабанда. “І хто ж боротиметься за дотримання усіх митних процедур, якщо пропорція iPhone у громадян може знизитися до середньоєвропейських чи середньоканадських показників?” — ставить він риторичне питання.

Посол вважає, що хід реформ в Україні уповільнює не тільки влада, але й прості люди, хоч на словах гаряче підтримують їх.

підпис

Роман Ващук – пластун, член куреня “Лісові Чорти”. З 2014 року Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні. До того три роки працював Послом у Сербії.

На столі з’являються замовлені страви, а я цікавлюсь у Ващука, чим, на його думку, типовий українець відрізняється від типового канадця.

— Канадці набагато довірливіші,— говорить мій співрозмовник, наколюючи на виделку томат.— У нас люди не відчувають потреби регулювати все до останньої йоти, бо не вважають, що хтось весь час намагається їх надурити. В Україні навпаки: кожен наперед вже думає, що його обдурять і тому застраховує себе писаними і неписаними правилами. Канада — це суспільство, значною мірою побудоване на великій довірі. Україна, відповідно,— на великій недовірі.

Втім, українці вміють у кризових ситуаціях перебороти цю недовіру і горизонтально згуртуватися, але перетворити горизонталь у вертикаль ще не навчилися, продовжує розмірковувати про українців посол. Більш того: в Україні людина, яка підіймається владною драбиною, викликає бажання у решти зачепити її і цькувати.

— З огляду на те, що ви сказали, ви могли б спрогнозувати два сценарії — сприятливий і несприятливий для України на найближчу перспективу? Чи є ризик відкотитися назад у 90‑ті?

— Ні, то люди самі себе залякують,— впевнений мій співрозмовник.— Україна через Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС стала на ринкові рейки, з яких дуже важко зійти. І в гіршому випадку я бачу радше уповільнення темпів розвитку, ніж нові катаклізми. Однак все ж таки схиляюся до сприятливого сценарію.

Ващук вважає, що, хоч більшість населення того не відчуває, в країні вже почалося економічне зростання. А при підтримці МВФ і відносній тиші на фронті позитивні зміни будуть лише посилюватись.

— Яких навичок, на ваш погляд, бракує українській політичній еліті задля здійснення стрімкого руху вперед?

— Не треба давати зайвих обіцянок і штучно себе прибіднювати, наприклад, всякими розмовами про цивілізований світ: от ми такі тубільці, а десь там — цивілізований світ. Ну і боротьба на взаємознищення, і війна компроматів не є найкращою візитівкою для країни.

— Це ви про скандал із народним депутатом-євпрооптимістом Сергієм Лещенком?

Посол відкладає ніж і виделку.

— Люди пострадянського простору завжди вирізнялися хворобливою цікавістю у квартирних питаннях інших. Треба собі поставити питання: чи є квартири одного, другого, третього українця найважливішим викликом, який стоїть перед сьогоднішньою Україною? Очевидно, що ні. Чи це є симптомом якихось ширших проблем? Можливо. Але стільки енергії йде на ці символічні розправи, що люди втрачають з поля зору найважливіші виклики — насамперед збройне протистояння.

Ващук так захопився бесідою, що зовсім забув про їжу і, коли я майже розправилася зі своїми спагеті, він ледь подужав пів-тарілки салату. Тим не менше я атакую посла новим питанням.

— Прем’єр-міністр Канади на саміті у Брісбені прямо сказав Путіну “забиратися геть” з України. Але той не лише не забрався, але й наростив присутність військ і продовжує брязкати зброєю біля українських кордонів. Ви вважаєте західну дипломатію ефективною?

— Справа дипломатів — говорити. Шукати навіть у найскладніших ситуаціях можливості для компромісу. Але одночасно через нашу програму військових навчань ми допомагаємо Україні підтримувати її обороноздатність.

— Ви розумієте психологію російського керівництва?

— Умом Россию не понять,— Ващук цитує Тютчева.— Я бачу бажання повернутися у часи до 1917 року. Рецидиви імперські. Але Канада та інші партнери нагадують, що зараз ХХІ століття.

— Канада однією з перших запровадила санкції проти РФ. Чим Україна завдячує такій підтримці?

— По-перше, це почуття справедливості. По-друге, канадці зацікавлені в євроатлантичній безпеці, Канада була активним учасником двох світових воєн, так що все, що стосувалося європейської безпеки, відбивалося на нас. По-третє, присутність великої української громади. Ми маємо багато людських відносин з українцями. Канадцям не потрібно розповідати, хто такі українці. Українські емігранти, які приїхали перед Першою світовою війною, стали активними учасниками політичного життя вже за кілька років після переїзду. Стали, так би мовити, стейк-холдерами [зацікавленими особами]. Хоча стейків вони тоді ще не бачили.

Ващук нагадує, що вперше українець був обраний до канадського парламенту майже століття тому — у 1927 році. Його звали Михайло Лучкович.

Офіціант нарешті ставить перед послом фетучіні, а ми переходимо на прості та приємні теми.

— Що ви радите своїм друзям, які їдуть в Україну працювати чи з туристичною метою? — питаю я.

— Купіть собі штани з вільним паском,— жартує Ващук, натякаючи на місцеву калорійну кухню.— І цікавтеся не тільки традиційною та фольклорною культурою, але й новими тенденціями. Люди часто-густо говорять про захід, схід, втім, іноземці недооцінюють Центральну Україну, а вона дуже цікава. Три тижні тому я був у Переяславі-Хмельницькому. Туди, можливо, сучасні віяння повністю не дійшли, але цей регіон вартий того, щоб подивитися.

Ми готові розпрощатися, і я чекаю на чек, але він виявляється сплаченим. Ващук дивується не менше.

— Я говорив Юрію Кривошеї [власнику бізнес-центру Торонто Київ], що обідатиму тут. Напевно, це його ініціатива,— раптом посміхається він.— Але не подумайте зайвого, це суто прояв гостинності.

Опубліковано в журналі “Новое время” (№35 23 вересня 2016). Дякуємо редакції за дозвіл передрукувати матеріал. 

Leave a reply

Close
Go top