Exit

Порожніми багатоповерхівками чи занедбаними промзонами нас уже не здивуєш, як і всюдисущими пропускними пунктами і огорожами з колючим дротом. Чорнобиль — це не те. Насправді, ззовні зона відчуження радше симпатична, ніж страшна. Перше, що одразу вабить, — незаймані, як у “Лісовій пісні”, ліси і тиша. Але за тим принадним спокоєм криється щось настільки страшне і незбагненне, чим зона, безумовно, тримає людину в постійній напрузі.

Знаючи про відсутність небезпеки і головою розуміючи, що боятися тут, власне, нічого, все одно не полишає відчуття тривоги. Чи то даються взнаки мільйони разів прокручені кадри аварії та евакуації, чи дія радіації на психіку зовсім недооцінена (саме усвідомлення того, де ти перебуваєш, шкодить більше, ніж незначна доза опромінення), а розповіді про те, що в зоні можна нормально жити і відпочити від міського галасу, видаються дивними. Тут цікаво, спокійно, але провести в зоні більше часу, ніж передбачено програмою прес-туру, певно, можуть лише рафіновані соціопати.

Тут цікаво, спокійно, але провести в зоні більше часу, ніж передбачено програмою прес-туру, певно, можуть лише рафіновані соціопати.

Горезвісний 4-й блок видно здалеку. Спочатку виринає срібляста арка нового об’єкта укриття, а вже потім, маючи цей сліпучий орієнтир, легко впізнати і старий саркофаг із енергоблоком. Побачити його вперше — цікаво і страшно водночас, як труп. Дивні відчуття.

Четвертий енергоблок ЧАЕС
Конфайнмент ЧАЕСКонфайнмент ЧАЕСКонфайнмент ЧАЕСКонфайнмент ЧАЕСКонфайнмент ЧАЕС

Здавалося б, — чи може змінитися сприйняття Чорнобильської катастрофи після того, як сам побачиш те місце? Може, тому що при згадці про Чорнобиль з пам’яті першими виринають чорно-білі фото зруйнованого реактора 1986 року, зроблені зі значної відстані, важко оцінити справжні розміри енергоблоку. Коли дивишся на нього зблизька, — не одразу помічаєш людей, які зараз займаються стабілізацією старого саркофага перед тим, як усе це радянське добро зі 180-ма тоннами мирного атому сховають від світу на 100 років. І ось, коли ти, зрештою, помічаєш робітників, — нарешті, усвідомлюєш, якою гігантською була та будівля, і яким потужним мав бути вибух, аби зруйнувати щось порівнянне за розмірами хіба з єгипетськими пірамідами. Тої миті думаєш і про зусилля сотень тисяч людей, котрі голіруч гасили те пекло, і про людиноненависницьку систему, яка наважилася приховувати правду.

Четвертий енергоблок ЧАЕС

Тої миті думаєш і про зусилля сотень тисяч людей, котрі голіруч гасили те пекло, і про людиноненависницьку систему, яка наважилася приховувати правду.

Пам'ятник в ЧАЕС

До речі, про 180 тонн ядерного палива. Убивчий спадок країни рад мають заховати в отаких “сотах”, що витримають падіння літака. По-простому – це могильник, і няньчитися з ним будуть ще правнуки тих, хто зараз в утробі. Величезні території Полісся дуже довго, а деякі й ніколи, не будуть придатні ні для чого, крім могильників.

Величезні території Полісся дуже довго, а деякі й ніколи, не будуть придатні ні для чого, крім могильників

Сховище для радіоактивних відходів ЧАЕССховище для радіоактивних відходів ЧАЕССховище для радіоактивних відходів ЧАЕССховище для радіоактивних відходів ЧАЕССховище для радіоактивних відходів ЧАЕССховище для радіоактивних відходів ЧАЕССховище для радіоактивних відходів ЧАЕС

Чорнобиль нагадує звичайне українське смт, хіба більш чисте і порожнє.

Справжня пустка — то Прип’ять. Фраза “тут зупинилося життя”, мабуть, не надто вдала для опису міста, бо, судячи з розкиданого скрізь непотребу, зупинитися життю тут не дали відчайдушні мародери.

Тому охочі побачити шматочок законсервованого СРСР розчаруються. Однак, кілька деталей дають чітке уявлення про те, що навіть у прогресивній і ситій за радянськими мірками Прип’яті можна було дати дуба від нудьги. Розважати молодих енергетиків (середній вік мешканців міста на момент аварії становив 26 років) мали ось це колесо огляду і картинг, але не судилося.

Колесо у парку атракціонів у Прип'яті
Парк атракціонів у Прип'ятіПарк атракціонів у Прип'ятіПарк атракціонів у Прип'ятіПарк атракціонів у Прип'яті
Прип'ять
Прип'ятьПрип'ятьПрип'ятьПрип'ять
Прип'ятьПрип'ятьПрип'ять. АгітпунктПрип'ятьПрип'ятьПрип'ятьПрип'ятьПрип'ять. Готель ПоліссяПрип'ять
Прип'ять

Загалом же моторошні не так порожні багатоповерхівки, як сільські хати в зоні відчуження. Так, із Прип’яті евакуювали величезну кількість людей, які залишили у квартирах усе своє життя. Проте міська драма поступається сільській. Прип’яті було не так багато років, аби до неї можна було прикипіти і говорити про якесь “коріння”. Натомість спустошені села зі старими українськими назвами, хати яких із появою зелені навесні вже майже не можливо розгледіти, видаються значно більшим лихом… Якщо самотність може бути матеріальною, то це вона і є. Сталін, який марив Україною без нас, пишався би цим досягненням.

Напередодні 30-ї річниці Чорнобильської катастрофи Зону відчуження відвідали понад 150 українських та іноземних журналістів. Серед них і два фаміліянта – Ярема Дух та Артем Жуков. Поїздка виявилася надзвичайно насиченою інформаційно та вражаючою морально, через що за два тижні скомпонувати цілісний текст (аби якомога ширше передати відчуття) ми так і не спромоглись. Наш колега Андрій Климчук любо погодився вербалізувати екстракт побаченого, за що йому величезне “Дякуємо”.

Артем Жуков

Артем Жуков

Ярема Дух

Андрій Климчук

Close
Go top